17.9

Олексій кинувся до вікна й відсунув штору. За склом було порожньо. Він жив на сьомому поверсі, і жоден балкон не дозволяв дістатися до його вікна. Він озирнувся на двері.

— Якщо я помру, що буде далі?

— Ти зможеш нарешті побачити все.

"06:16:22."

Олексій не хотів помирати, він хотів жити. Хотів зателефонувати сестрі й почути її справжній голос. Хотів знову випити кави вранці, посваритися з колегою через дрібницю, купити продукти, повернутися додому й забути про всі ці жахливі цифри. Він хотів отримати звичайне майбутнє, хоча б одне.

— Я не готовий, — прошепотів він.

За дверима більше не було чути жодного звуку.

"06:16:40."

Олексій повільно опустився на коліна. Його груди стисло так сильно, що він не зміг вдихнути. Він спробував підвестися, але ноги не слухалися. Пальці вчепилися в підлогу, ніби він міг утриматися за неї й не дозволити чомусь витягнути його з власного тіла. Він не задихався, не відчував болю. Він просто переставав відчувати себе:

"06:16:55."

Телефон лежав за кілька кроків, на екрані світився виклик від сестри. Олексій простягнув руку:

"06:17:00."

У кімнаті згасло світло. Коли він знову побачив світ, то стояв посеред платформи метро. Люди поспішали повз нього, над головою світилися рекламні панелі. Потяг наближався, і металевий скрегіт відлунював під склепінням. Олексій дивився на власні руки.

Вони були блідими, але не прозорими. Він відчував під ногами тверду підлогу, чув голоси й навіть відчував запах кави з маленького кіоску біля сходів.