17.8

У слухавці пролунав звук, схожий на тихе постукування. Три короткі удари, потім голос сестри змінився.

— Льошо, ти не повинен був це побачити.

— Що? — Олексій завмер.

— Ти не повинен був дивитися на себе.

— Настю, що ти говориш?

— Ти мав залишитися серед тих, хто не знає.

Зв'язок обірвався:

"06:15:12."

Олексій повільно підвівся, він знав голос сестри. Знав, як вона вимовляє його ім'я, як робить паузи, коли хвилюється, як сердиться, коли він не слухає її порад. Але щойно в слухавці звучав не її голос. Щось лише скористалося ним, а в цей час у двері постукали. Олексій здригнувся:

— Хто там?

— Відчини, Льошо, — почулося з коридору.

Це знову була Настя. Він підійшов до дверей, але не торкнувся замка.

— Я знаю, що ти там, — сказала сестра. — Будь ласка, відчини.

Олексій подивився на телефон:

"06:15:29."

До смерті залишалося менше двох хвилин.

— Покажи документи перед дверима, — сказав він.

За дверима запала тиша, потім пролунав тихий сміх.

— Ти завжди був таким обережним.

— Хто ти? — Олексій відійшов.

— Ти ж знаєш.

Голос за дверима став нижчим.

— Ти бачив мене щодня. Ти дивився на мене, коли я забирала інших. Ти думав, що бачиш їхню смерть, але ніколи не запитував, хто показує її тобі.

— Ти не смерть. — Олексій відчув, як холоне спина.

— А що тоді смерть, Олексію? Останній удар серця? Темрява? Біль? Чи мить, коли людина розуміє, що більше не матиме часу сказати найважливіше?

"06:16:01."

За дверима щось повільно провело нігтями по дереву.

— Ти не можеш мене зупинити, — прошепотів голос. — Ти ніколи не міг.