17.4

— Тримайтеся, чуєте? Допомога вже їде.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, а її губи тремтіли.

— Я не хочу помирати, — прошепотіла вона.

Олексій відчув, як щось стискає йому горло.

— Ви не помрете. Чуєте? Не помрете.

"07:44:10."

Дівчина раптом перестала дихати, її рука обм'якла в його долоні. Олексій продовжував говорити, хоча вже розумів, що не може змусити її повернутися. Він чув крики, тупіт, голос людини, яка намагалася розпочати реанімацію. Але найвиразніше чув власний голос, який повторював одне й те саме:

— Ні. Ні, будь ласка. Ні.

Коли прибули медики, він відійшов убік. Одна з них перевірила пульс дівчини, інша почала готувати обладнання. Вони працювали довго, але зрештою старша з медиків похитала головою.

— Час смерті — сім сорок чотири, — тихо сказала вона.

Олексій подивився на телефон: "07:44." Він не помилився, від першої появи цифр до смерті минуло рівно п'ять хвилин. Того дня він не пішов на роботу.

Він повернувся додому, зачинив двері й довго сидів у темній кімнаті. Перед очима стояло обличчя дівчини. Він чув її останні слова й відчував тепло її пальців, яке поступово зникало. Він бачив її смерть, знав, що вона наближається і все одно не зміг нічого зробити. Протягом наступних двох тижнів це повторилося ще сім разів.

Він бачив чоловіка, який помер від раптового крововиливу просто посеред вулиці. Бачив літню жінку, яка не прокинулася після падіння в під'їзді. Бачив хлопчика, що їхав на велосипеді й загинув у дорожній аварії, хоча Олексій устиг відтягнути його від дороги за кілька секунд до того, як автомобіль вилетів на тротуар.