17.1

Жінка продовжувала стояти нерухомо, її очі залишалися відкритими. Олексій моргнув та усе зникло. Перед ним знову була звичайна молода жінка, яка поправляла шарф і дивилася на табло. Він відчув полегшення, але воно тривало недовго.

Над платформою пролунав глухий металевий скрегіт. Потяг наближався, і натовп почав збиратися біля жовтої лінії. Жінка зробила крок уперед. Олексій хотів відвернутися, але погляд мимоволі повернувся до неї. І тоді він побачив те, чого не міг побачити ніхто інший. Над її головою з'явилися цифри.

"08:18:04."

Вони світилися тьмяним червоним кольором, наче відображення електронного годинника на склі. Цифри змінювалися щосекунди:

"08:18:05."

"08:18:06."

Олексій підняв телефон, на екрані було "8:18." Він знову подивився на жінку: "08:18:12." У цю мить вона повернула голову до нього. Її обличчя знову стало сірим. Кров повільно стікала з-під волосся, збираючись на комірі пальта. У зіницях не відбивалося світло, жінка відкрила рот.

— Не дай йому сісти в потяг, — прошепотіла вона.

Олексій озирнувся. Чоловік у синьому пальті вже стояв біля дверей вагона. Він тримав коробку, перев'язану червоною стрічкою, і намагався протиснутися крізь натовп.

— Що? — перепитав Олексій.

— Він не повинен… — Жінка подивилася повз нього, її голос урвався.

Над головою спалахнули останні цифри.

"08:18:59."

Жінка зникла, не розчинилася в повітрі й не впала на землю. Просто в ту мить, коли двері потяга почали зачинятися, її вже не було поруч. Олексій не побачив, як вона пішла. Не помітив її в натовпі, навіть мокрого сліду від її взуття на платформі не залишилося.