V. ТІ, КОГО ВЖЕ НЕМАЄ. 17. П'ять хвилин до смерті.

Першого померлого Олексій побачив у понеділок о 8:17 ранку. Це був чоловік років шістдесяти, який стояв навпроти нього на платформі метро. На ньому було темно-синє пальто, сірий шарф і старі шкіряні рукавички. У правій руці він тримав паперовий стаканчик із кавою, а лівою притискав до грудей невелику коробку, перев’язану червоною стрічкою.

На вигляд звичайний ранковий пасажир, таких Олексій бачив десятки щодня. Люди поспішали на роботу, перевіряли телефони, позіхали, сварилися через штовханину й нетерпляче поглядали на табло прибуття потягів. 

Ніхто з них не знав, що саме цього ранку життя одного з них закінчиться. Олексій теж не знав, принаймні спочатку. Він стояв біля колони, переглядаючи робочі повідомлення, коли раптом почув жіночий голос:

— Вибачте, ви не підкажете, котра година?

Він підняв голову, перед ним стояла молода жінка в чорному пальті. Її волосся було мокрим від дощу, а на шиї висів білий шарф. Вона дивилася просто на нього, хоча Олексій не міг пригадати, щоб бачив її раніше.

— Восьма сімнадцять, — відповів він, поглянувши на екран телефона.

— Дякую. — Жінка кивнула.

Вона відійшла до краю платформи й стала поруч із чоловіком у синьому пальті. Саме тоді Олексій помітив, що з нею щось не так. Спочатку він вирішив, що втомився. Останнім часом він майже не спав, постійно затримувався на роботі й жив на каві. Але втома не могла пояснити того, що сталося далі.

Обличчя жінки змінилося. Ніби хтось наклав на нього тонку прозору маску, крізь яку проступала інша шкіра: сіра, нежива, з темними плямами біля очей. Її губи посиніли, а під підборіддям з'явилася вузька темна смуга. Білий шарф повільно вкрився плямами крові.