16.8

Мар’яна перечитала слова кілька разів. Потім аркуш почав темніти з країв. Не горіти, не розсипатися на попіл, а просто втрачав колір, ніби хтось повільно стирав його з цього світу. За кілька секунд у її руках залишився чистий білий аркуш.

У квартирі стало тихо. Не так, як буває в порожньому помешканні, де просто нікого немає. Ця тиша здавалася завершеною. Наче щось, що довго залишалося поруч, нарешті перестало чекати. Мар’яна поклала аркуш у скриньку й зачинила її.

Того дня вона забрала материнські листи додому. Відтоді конверти більше не з’являлися. Телефон не дзвонив серед ночі, а на фотографіях не виникало нових написів. Мар’яна поступово повернулася до звичайного життя, хоча часом усе ще прокидалася з відчуттям, що хтось щойно вимовив її ім’я.

Вона не знала, чи справді мати приходила до неї після смерті. Не знала, чи всі листи були справжніми, чи частину з них створило її горе, яке відчайдушно шукало завершення. Та одного вечора, переглядаючи старі фотографії, Мар’яна знайшла знімок, якого раніше не бачила.

На ньому вона була зовсім маленькою й сиділа на руках у матері. Обидві дивилися в камеру, усміхнені, живі. На звороті дитячим почерком було написано:

"Мамо, я завжди повертатимуся додому."

Мар’яна провела пальцем по літерах. А тоді помітила, що під дитячим написом ще один рядок:

"Я знаю, доню."

Цього разу чорнило було старим, воно давно висохло. І Мар’яна вперше за довгий час усміхнулася. Бо, можливо, не кожен лист від мертвої приходить, щоб налякати живих. Деякі приходять лише для того, щоб відпустити їх.