16.7

На останньому конверті не було дати, тільки її ім’я. Мар’яна розгорнула аркуш:

"Якщо ти знайшла цю скриньку, значить, мене вже немає поруч. Я не знаю, коли ти її відкриєш, і не можу підготуватися до того, що ти відчуєш. Але хочу, щоб ти знала: у кожної людини є слова, які вона не встигає сказати. Не дозволяй їм стати стіною між тобою та тими, хто ще може тебе почути."

Унизу стояв підпис матері, а під ним дата, поставлена за два місяці до її смерті. Мар’яна сіла на підлогу й притиснула лист до себе. Вона зрозуміла, звідки взялися слова, які прочитала вночі. 

Мати справді залишила їй послання. Можливо, втома, горе й безсоння змусили її змішати спогади з тим, що вона хотіла почути. Можливо, решту листів написала сама, не усвідомлюючи цього. Це пояснення було недосконалим, але принаймні давало змогу дихати.

Вона зібрала листи, повернула їх у скриньку й зачинила кришку. Коли вже збиралася йти, помітила на столі білий конверт. Вона була певна, що хвилину тому столик був порожнім. Конверт не мав марки та на ньому було написано її ім’я.

Цього разу почерк був не її і не материн. Літери здавалися надто рівними, а чорнило таким темним, ніби не відбивало світла. Мар’яна не хотіла відкривати його. Вона могла залишити конверт на столі, піти й більше ніколи не повертатися. Могла переконати себе, що хтось із сусідів має ключі. 

Могла знайти будь-яке пояснення, аби не дивитися на те, що не вкладалося в жодне з них. Але конверт був адресований їй. Вона розірвала край, усередині лежав один аркуш:

"Дякую, що нарешті прочитала."

Під цим реченням стояло:

"Тепер я можу йти."