16.4

О 03:17 у квартирі пролунав телефонний дзвінок. Мар’яна здригнулася, а на екрані висвітилося ім’я матері. Вона дивилася на нього, не рухаючись. Телефон продовжував дзвонити.

Це був старий номер, який Мар’яна не видалила після смерті матері. Вона знала, що виклик неможливий. Сім-картку давно заблокували, а телефон матері лежав у коробці серед речей, які вона ще не наважилася розібрати. Дзвінок урвався, а за кілька секунд прийшло повідомлення:

"Візьми слухавку, доню."

Мар’яна відступила від столу. Вона не торкнулася телефона, не відповіла. Навіть не стала перевіряти, чи повідомлення справжнє. У коридорі тихо скрипнула підлога, хоча Мар’яна жила сама.

Вона повільно повернулася до дверей спальні. За прочиненими дверима було темно, хоча світло в коридорі горіло. Темрява здавалася густішою за звичайну, наче хтось затулив лампу великою чорною тканиною.

— Мамо? — вирвалося в неї.

Щойно вона вимовила це слово, темрява відступила. У коридорі нікого не було, на підлозі лежав новий конверт. Мар’яна не пам’ятала, щоб чула, як він упав. Вона не хотіла до нього підходити. Та щось сильніше за страх змусило її зробити кілька кроків. На конверті було написано:

"Прочитай, перш ніж поїдеш."

Усередині лежав аркуш, складений учетверо:

"Мар’яно, якщо ти читаєш це, значить, я вже не зможу сказати тобі все сама."

Почерк був її власним, але слова належали матері:

"Ти завжди думала, що я хочу втримати тебе біля себе. Можливо, іноді це було правдою. Я боялася залишитися сама, боялася, що одного дня ти підеш і більше не повернешся. Я не завжди вміла любити так, щоб не завдавати болю."