16.2

Останні слова матері були сказані телефоном:

— Тоді не приходь, якщо для тебе це така важка справа.

Мар’яна не прийшла, а тепер вона вже не могла. Другий лист з’явився наступного ранку. Цього разу конверт лежав на кухонному столі.

Мар’яна була певна, що ввечері не було його там. Вона перевірила замок на вхідних дверях, вікна, балкон. Усе було зачинено. Ні слідів зламу, ні чужих речей, ні найменшого натяку на те, що хтось заходив до квартири.

На конверті знову було її ім’я, почерк не змінився:

"Ти знову не відповіла на мій дзвінок."

Мар’яна відчула, як холонуть пальці, вона знала цей рядок. Того вечора, коли мати зателефонувала востаннє, Мар’яна бачила її ім’я на екрані. Вона була втомлена, роздратована й не хотіла продовжувати сварку. Відхилила виклик, поклала телефон екраном донизу й сказала собі, що передзвонить завтра. Завтра не настало для матері. Мар’яна стиснула аркуш так сильно, що папір зім’явся.

— Хто це робить? — прошепотіла вона.

Відповіді не було. Вона подзвонила родичам, але ніхто не зізнався, що надсилав листи. Її тітка навіть образилася на підозру, сусіди нічого не бачили. Камера в під’їзді, як з’ясувалося, не працювала вже кілька тижнів.

Мар’яна сховала другий лист у шухляду й вирішила більше не реагувати. Якщо це чийсь жорстокий жарт, він не повинен отримати того, чого домагається. А якщо справа була в її власній пам’яті, то вона просто потребувала відпочинку. Вона повторювала це собі до вечора, поки не знайшла третій конверт. Він лежав на подушці її ліжка:

"Не викидай мої фотографії."