V. ТІ, КОГО ВЖЕ НЕМАЄ. 16. Лист від мертвої.

Перший лист прийшов через сім днів після похорону матері. Він лежав у поштовій скриньці між рекламними буклетами й рахунком за електроенергію. Звичайний білий конверт без марки, зворотної адреси чи будь-яких позначок. На ньому було написано лише одне слово ім’я адреснта: Мар’яна.

Вона впізнала почерк миттєво. Не тому, що він був красивим чи особливим. Просто саме так вона писала своє ім’я в дитинстві, коли ще виводила літери надто старанно, притискала ручку до паперу й залишала на звороті сторінки глибокі сині подряпини.

Мар’яна довго стояла біля поштової скриньки, тримаючи конверт у руках. Їй здалося, що хтось вирішив пожартувати. Можливо, далека родичка. Можливо, хтось із тих людей, які після похорону раптом згадують про тебе, телефонують, висловлюють співчуття й обіцяють допомогти, але зникають, щойно треба зробити щось більше, ніж сказати кілька правильних слів.

Та жоден із них не міг знати, як вона пише. Мар’яна перевернула конверт та на звороті не було нічого. Вона піднялася до квартири, зачинила двері й лише тоді обережно розірвала край. Усередині лежав аркуш зі звичайного зошита. Синя лінійка, маленька пляма від чорнила біля верхнього кута. Папір був складений удвоє на ньому стояло кілька рядків:

"Мамо, я знаю, що ти не любиш, коли я повертаюся додому пізно. Але сьогодні я затримаюся. Не чекай на мене біля вікна."

Мар’яна перечитала текст, це були її слова. Не приблизно схожі, не віддалено знайомі. Вона пам’ятала цей аркуш, хоча й не могла пояснити звідки. Пам’ятала, як сиділа за столом, як крутила ручку між пальцями, як хотіла щось написати, але зрештою залишила сторінку порожньою.