15.7

Софія хотіла відступити, але за спиною відчула стіну. У дзеркалі інша Софія теж не могла рухатися. Її обличчя спотворив жах.

— Ні, — прошепотіла вона.

— Що сталося?

— Воно прийшло. — Інша жінка подивилася кудись за плече Софії.

У відображенні двері квартири відчинилися. До кімнати зайшла постать у довгому чорному пальті. Її обличчя було приховане тінню, а кроки не видавали жодного звуку.

Вона пройшла повз Максима, повз дитину й зупинилася перед дзеркалом. Тоді Софія побачила, що в постаті немає відображення. Вона стояла там, де мало бути відображення самої Софії.

— Хто це? — прошепотіла жінка.

— Той, хто забирає життя, коли хтось починає хотіти чужого. — Інша Софія заплакала.

Постать підняла голову і тепер її обличчя було видно.

Це була Софія: не молода й не стара, не щаслива й не нещасна. Її обличчя було порожнім, наче з нього стерли всі почуття, усі спогади й усі рішення, які роблять людину собою.

Вона усміхнулася і дзеркало стало звичайним. Тієї ночі Софія не спала. Вона сиділа на підлозі біля ліжка, дивилася на накрите дзеркало й намагалася зрозуміти, що побачила. Їй хотілося вірити, що все це було наслідком перевтоми, дивних снів або самонавіювання.

Але на столі лежала дитяча шкарпетка: рожева, із білою зіркою. Вона не зникла, а ближче до світанку Софія нарешті підвелася. Вона підійшла до дзеркала, зняла тканину й подивилася на себе.

Її відображення було звичайним: втомлені очі, бліде обличчя, розтріпане волосся. Жодних чужих квартир, жодних незнайомців. Вона довго дивилася на себе, а потім тихо сказала:

— Я більше не хочу знати.