15.6

У кожному відображенні з’являлася та сама квартира, той самий чоловік і маленька дівчинка, яка тепер сиділа біля вікна й малювала щось на аркуші паперу. Одного вечора Софія не витримала. Вона повернулася до спальні, зірвала тканину з дзеркала й стала перед ним.

— Чого ти хочеш від мене? — запитала вона.

Відображення не змінилося. Спершу Софія побачила власну кімнату, своє бліде обличчя й тремтячі руки. Потім скло потемніло і в ньому з’явилася інша квартира.

Інша Софія стояла посеред вітальні, тримаючи на руках доньку. Максим був поруч, але не торкався її. Він дивився на дружину так, наче більше не знав, хто вона.

— Ти хотіла побачити, як могло бути, — сказала інша Софія. — Тепер ти побачила.

— Чому ти звинувачуєш мене? Я не обирала твого життя.

— Саме тому.

— Що це означає?

Інша жінка погладила доньку по волоссю.

— Ти обрала своє. Я обрала своє. Але ти не можеш просто дивитися на моє життя й забирати його собі.

— Я нічого не забираю!

— Ти забираєш час.

— Який час? — Софія відчула холод у грудях.

— Той, який ми обидві мали прожити. — Вона нахилилася й поцілувала доньку в чоло, а потім обережно посадила її на диван. — Коли ти вперше побачила мене, я ще могла не помічати тебе. Ти була просто тінню в чужому склі. Але ти поверталася. Щодня. Ти дивилася на мій дім, мого чоловіка, мою дитину. Ти хотіла знати, що було б, якби ти колись зробила інший вибір.

Софія не заперечувала, бо це була правда.

— І що тепер? — запитала вона.

— Тепер ти повинна повернутися до свого життя. — сказала інша жінка підходячи ближче.

— Я не розумію, як це зробити.

— Перестань дивитися.