15.5

Інша жінка підійшла ближче до дзеркала. На її обличчі з’явилися зморшки, яких Софія раніше не помічала. Волосся стало тьмянішим, під очима залягли темні кола. Вона виглядала так, ніби не спала кілька ночей.

— Я не розумію, — прошепотіла Софія. — Я нічого не роблю.

— Ти дивишся. Ти хочеш забрати те, що бачиш.

— Це моє життя.

— Ні. Це моє життя. — Інша Софія заплющила очі.

У ту ж мить Максим обернувся.

— З ким ти говориш?

Він дивився не на дзеркало, а просто на Софію. На неї, по цей бік скла. Софія відсахнулася, але чоловік продовжував дивитися в її бік, наче міг побачити крізь відображення.

— Хто ти? — запитав він.

Інша Софія схопила його за руку й потягнула назад.

— Не дивись туди!

Проте було запізно. Максим повільно підняв руку й торкнувся дзеркала з того боку. Скло під його долонею вкрилося тонкими тріщинами. Софія закричала й накрила дзеркало тканиною.

Коли вона нарешті наважилася знову подивитися, відображення повернулося до звичайного стану. Її спальня, ліжко та порожнє життя. А на підлозі біля рами лежала маленька дитяча шкарпетка. Рожева, із вишитою білою зіркою. Наступні кілька днів Софія намагалася не дивитися в жодне дзеркало.

Вона вмивалася із заплющеними очима, чистила зуби, дивлячись у підлогу, й навіть накрила дзеркальну поверхню у ванній рушником. Але від цього не ставало легше.

Вона почала бачити інше життя в темному екрані вимкненого телефона, у вікні нічного автобуса, у склі кав’ярні після заходу сонця. Інша Софія більше не була щасливою, вона шукала її.