15.3

Вона спостерігала за чужими ранками, вечорами й вихідними. Бачила, як Максим залишає на кухонному столі записки, як вони сваряться через дрібниці, як миряться, як сміються з дурних жартів. 

Іноді в їхньому житті траплялися неприємності: зламана пральна машина, прострочений рахунок, погана новина з роботи. Але навіть у такі моменти вони залишалися поруч. Це було звичайне життя, саме тому воно так боліло. 

Одного вечора Софія побачила у відображенні дитяче ліжечко. Вона не відразу зрозуміла, що змінилося. Спершу помітила лише м’яку іграшку на кріслі, потім маленьку ковдру, складену на підвіконні. А тоді почула дитячий плач. Інша Софія підвелася з ліжка, підійшла до ліжечка й обережно взяла на руки немовля:

— Тихо, маленька, — прошепотіла вона. — Мама тут.

Софія притиснула пальці до губ. У неї ніколи не було дітей. Вона навіть не була певна, чи колись хотіла їх мати. У її справжньому житті все складалося інакше: робота, самотні вечори, короткі стосунки, які ні до чого не приводили, і постійне відчуття, що найважливіші рішення вже залишилися позаду.

А в дзеркалі вона бачила доньку. Маленьку дівчинку з темним волоссям і ямочкою на підборідді. Інша Софія нахилилася до дитини, поцілувала її в чоло й тихо заспівала колискову. Дівчина впізнала цю мелодію. Її мати співала цю пісню, коли вона була маленькою.

Вона різко відійшла від дзеркала й вимкнула світло. Тієї ночі їй наснилася дівчинка, яка стояла біля її ліжка й тримала в руках золотий кулон.