15.1

Цього разу жінка не поспішала й не відводила погляду. Вона стояла перед дзеркалом у своїй спальні, уважно розглядаючи обличчя, яке знала з дитинства, коли за її плечем раптом з’явилася незнайома кімната.

Точніше, знайома: це була та сама спальня, але інша за кольором і настроєм. На стінах висіли фотографії, біля вікна стояв великий вазон, а на підвіконні лежали дитячі книжки. На ліжку була розстелена світла ковдра, а поруч із нею лежала чоловіча сорочка.

Софія озирнулася, а її справжня спальня була порожньою. Жодних книжок, фотографій чи чужого одягу. Вона знову подивилася в дзеркало. Інша Софія сиділа на краю ліжка й усміхалася комусь, хто перебував за межами відображення.

— Не забудь купити хліб, — сказала вона.

Її голос був точнісінько таким самим, як у Софії, але звучав спокійніше й тепліше. У відповідь за кадром пролунав чоловічий сміх.

— Куплю. І молоко теж.

Софія відчула, як у грудях щось болісно стиснулося. Вона не знала цього чоловіка, не знала цієї кімнати. Але голос викликав дивне відчуття близькості, наче вона чула його не вперше, а просто давно забула. 

У дзеркалі чоловік підійшов до жінки й поцілував її в чоло. Софія мимоволі відступила, відображення змінилося: знову її спальня, порожня, тиха, звична.

Того вечора вона довго сиділа на ліжку, стискаючи золотий кулон у долоні. На зворотному боці прикраси були вигравіювані дві літери: «С» і «М». Вона не знала, кому належала друга літера. Але вперше за багато років відчула страх не через те, що побачила щось неможливе.