14.10

Лише безмежний простір, наповнений шепотом і Олена почула десятки голосів. Хтось плакав, хтось кликав матір або благав випустити його. Та серед них був голос маленької Аліни:

— Не відчиняй, — шепотіла дівчинка. — Воно не хоче вийти.

— Що? — Перепитала Олена не зрозумівши.

— Воно хоче, щоб ти сама зайшла.

Тієї ж миті за дверима спальні почувся глухий удар і ручка опустилася донизу. Двері відчинилися, а за ними стояла Олена. Точнісінько така сама, у тій самій домашній одежі, з тим самим переляканим обличчям. Лише очі в незнайомки були неприродно темними, без жодного відблиску світла і вона посміхнулася:

— Нарешті, — сказала вона. — Тепер моя черга.

Справжня Олена спробувала закричати, але голос не вийшов із горла. Незнайомка зробила крок вперед і світло згасло. А коли за кілька секунд лампа знову засвітилася, спальня була порожньою. Дзеркало стояло на своєму місці, ціле й неушкоджене. У ньому відображалися ліжко, шафа, вікно й двері.

А біля ліжка стояла жінка. Вона повільно поправила волосся, подивилася на свої руки й усміхнулася власному відображенню.

— Тепер усе буде добре, — прошепотіла вона.

У дзеркалі її відображення не усміхалося, воно дивилося на неї з жахом. Олена зникла в середині грудня. Колеги повідомили поліцію, коли вона не з’явилася на роботі й перестала відповідати на телефонні дзвінки. 

Її квартира була зачинена зсередини. У холодильнику залишалися продукти, на кухонному столі лежали ключі, а в спальні було застелене ліжко. І не було жодних ознак боротьби.