14.9

Він вийшов зі спальні, а його напарник, не чекаючи на нього, поспішив слідом. Олена залишилася сама, а в дзеркалі більше не було її відображення. Вона бачила довгий коридор, знайомі двері й темну постать, що стояла зовсім близько до скла. Її гладке обличчя відбивало спальню, наче ще одне дзеркало.

Постать повільно підняла руку й приклала долоню до поверхні. У тому самому місці, де стояла Олена. Вона відступила, а постать не рушила за нею. Лише повернула голову вбік, ніби прислухалася до чогось за межами коридору.

Потім підняла іншу руку й показала на двері спальні. Олена обернулася та двері її кімнати були зачинені. Вона точно пам’ятала, що залишила їх відчиненими. З коридору долинув голос:

— Олено?

Це був її власний голос. Він звучав тихо й втомлено, наче вона сама стояла за дверима після довгої ночі.

— Олено, відчини. Я не можу тут залишатися.

Вона затиснула рот долонею, голос повторив її ім’я. Потім ручка дверей повільно повернулася. Олена кинулася до виходу зі спальні, але двері не піддавалися. Вона смикала ручку, штовхала стулку плечем, та та залишалася нерухомою.

За її спиною дзеркало тихо тріснуло, по звуку можна було подумати, що то було село. Але насправді то була дерев’яна рама. Олена озирнулася й побачила, як по її краях розходяться тонкі темні лінії. 

Вони нагадували тріщини в сухій землі. З-поміж них сочилася чорна рідина, що повільно стікала на підлогу. Дзеркало більше не відображало кімнату. За ним відкривалася темрява, у якій не було ні коридору, ні дверей, ні стін.