14.8

— Будь ласка!

Олена торкнулася її пальців. На мить вона відчула не холод скла, а справжню дитячу долоню: маленьку, вологу й тремтячу. Потім щось схопило Аліну за плече.

Дівчинка закричала і її потягнуло назад, у темряву коридору. Олена не відпускала руки, доки пальці не вислизнули з її долоні. На склі залишився маленький мокрий відбиток.

Олена впала на підлогу, а дзеркало знову відображало спальню. Але тепер у відображенні за її спиною стояла незнайома постать. Олена різко обернулася, але за спиною нікого так і не було. Вона знову подивилася на дзеркало, проте постать зникла.

Лише на мить їй здалося, що замість її власного відображення в глибині скла хтось інший повільно усміхнувся. Олена вирішила позбутися дзеркала. Уранці вона викликала майстрів, які мали зняти його зі стіни й вивезти. 

Вона не розповіла їм правди, лише сказала, що старе скло пошкоджене й більше не потрібне. Коли двоє чоловіків увійшли до спальні, дзеркало виглядало звичайним. У ньому відображалися їхні обличчя, інструменти та відчинені двері. Один із майстрів присвиснув:

— Гарна річ. Навіщо викидати? Його можна відреставрувати.

— Просто зніміть його, — сухо відповіла Олена.

Вони взялися за раму. Спершу все йшло добре, але щойно один із чоловіків спробував підняти дзеркало, той завмер.

— Ви це чуєте?

У Олени все похололо, зі скла долинало тихе шкряботіння. Наче хтось водив нігтями по дерев’яних дверях. Другий майстер відступив.

— Там хтось є?

Олена не відповіла, а шкряботіння посилилося. Потім почулися удари і один із чоловіків вилаявся й відпустив раму.

— Я цим займатися не буду.