14.7

Аліна замислилася.

— Не знаю. Спочатку я рахувала ночі, а потім перестала, бо тут немає ранку.

— Як ти туди потрапила?

— Мама сказала не підходити до дзеркала. Але я почула, як тато покликав мене з іншого боку. Він сказав, що знайшов кошеня.

Дівчинка опустила очі.

— Коли я відчинила двері, там нікого не було. Тільки коридор. А потім за мною зачинилися двері.

Олена згадала записи Ганни:

"Не вір, що він потребує допомоги."

— Аліно, я не можу тебе звідти забрати, — сказала вона. — Я не знаю, як відчинити ці двері.

Дівчинка підняла руку й приклала долоню до скла.

— Ти можеш. Вони вже побачили тебе.

— Хто?

Аліна не відповіла, а за її спиною в глибині коридору щось ворухнулося. Спочатку Олена побачила лише темну пляму біля стіни. Потім вона почала витягуватися, набувати форми людського тіла. Постать була надто високою, її голова майже торкалася стелі, а руки звисали нижче колін.

Обличчя не було, але замість нього виднілася гладка поверхня, схожа на дзеркальне скло. Олена відсахнулася, а дівчинка різко обернулася.

— Воно знає, що ти тут, — прошепотіла вона.

Постать рушила коридором. Не бігла, не поспішала, але з кожним кроком відстань між нею та дівчинкою ставала меншою.

— Відійди від дверей! — закричала Олена.

— Воно не дозволить мені піти. — Аліна заплакала.

Олена схопилася за край рами. Вона не знала, що робить, але відчайдушно потягнула дзеркало на себе, наче могла відчинити його, як звичайні двері. Скло здригнулося і по його поверхні пробігли тонкі білі тріщини, хоча воно не розбилося. Дівчинка простягнула руку: