14.6

Вона взяла кухонний ніж і повільно зайшла до спальні. Дзеркало більше не відображало її кімнату. За склом простягався довгий коридор із сірою підлогою та облупленими стінами. На його кінці горіла маленька лампа. Світло було жовтим і слабким, але його вистачало, щоб розгледіти двері, які Олена бачила раніше.

Вони стояли прочиненими, а за ними була кімната. Олена не могла зрозуміти, чому впізнає її. Там стояло таке саме ліжко, як у неї, така сама шафа, така сама тумбочка. На підлозі лежав килим із темно-червоним візерунком, а біля стіни стояло дитяче крісло.

Проте все мало вигляд занедбаного. Шпалери були вкриті чорними плямами, на стелі висіли довгі пасма павутиння, а підлога здавалася вологою. У кріслі сиділа дівчинка, їй було років шість чи сім. Вона мала темне волосся, зібране у два нерівні хвостики, і носила стару нічну сорочку. Дівчинка дивилася на Олену:

— Нарешті, — прошепотіла вона.

— Хто ти? — Олена не могла поворухнутися.

— Ти прийшла мене забрати?

— Ні. Я не знаю, хто ти.

— Вони всі так кажуть. — опустила голову дівчинка.

— Хто?

— Ті, хто дивиться.

Вона підвелася з крісла й підійшла ближче. Її босі ноги не видавали жодного звуку на вологій підлозі.

— Тут холодно, — сказала дівчинка. — А за дверима хтось ходить. Він не любить, коли я сплю.

Олена відчула, як її охоплює жах.

— Як тебе звати?

— Аліна. — відповіла дівчинка.

Це ім’я згадувалося в зошиті Ганни на одній із попередніх сторінок. Олена пам’ятала його з розповіді агентки: дівчинка, яка зникла багато років тому.

— Скільки часу ти тут?