14.4

Уранці мотузка лежала на підлозі, а вузол залишився цілим. Після цього Олена зателефонувала агентці, яка продала їй квартиру, і попросила розповісти все, що та знала про Ганну. Спочатку жінка відмовлялася обговорювати чужі справи. Але, почувши про дзеркало, замовкла.

— Ви щось знайшли? — нарешті запитала вона.

— Що саме?

— Я не знаю, як вам це пояснити. Коли я вперше прийшла до тієї квартири, Ганна змусила мене пообіцяти, що я ніколи не зніматиму дзеркало зі стіни й не намагатимуся його розбити.

— Чому ви не сказали про це раніше?

— Бо я думала, що вона просто старенька й забобонна. До того ж я не хотіла лякати покупців. Ганна жила там десятиліттями, і нічого поганого, наскільки я знаю, не сталося.

— А до неї?

Агентка довго мовчала.

— Колись у квартирі жила сім’я з маленькою дівчинкою. Дівчинка зникла. Але не на вулиці, не в школі, а просто з дому. Її батьки казали, що востаннє бачили її біля дзеркала. Поліція нічого не знайшла.

— І що сталося з батьками?

— Батько виїхав. Мати залишилася, але згодом потрапила до лікарні. Після цього квартиру продали.

Олена не відразу змогла заговорити.

— А Ганна знала цю історію?

— Вона стверджувала, що дівчинка нікуди не зникла. Казала, що та досі перебуває в будинку, просто не в тій його частині, яку ми можемо побачити.

Розмова обірвалася. Олена довго сиділа з телефоном у руках, намагаючись знайти логічне пояснення почутому. Але думки знову й знову поверталися до дверей, які існували тільки в дзеркалі.

Того вечора вона вирішила знайти старі документи на квартиру. У нижній шухляді письмового столу, під пожовклими квитанціями та інструкціями до побутової техніки, лежав тонкий зошит у темно-синій обкладинці.