14.2

Наступного разу двері з’явилися через три ночі. Олена прокинулася близько третьої години й відразу побачила їх у дзеркалі. Вони стояли в глибині відображення, за її ліжком, хоча в реальній кімнаті там була суцільна стіна.

Цього разу двері не зникли. Вони були старими, пофарбованими в темно-коричневий колір. Фарба місцями облупилася, оголюючи сіру деревину. Біля порога темніла вузька смуга, схожа на слід від багаторічної вологи.

Олена ввімкнула світло та відображення змінилося разом із кімнатою, але двері залишилися. Вона підвелася, підійшла до дзеркала й торкнулася скла долонею. Воно було холодним.

Не звичайним холодом скла, яке стояло в прохолодній кімнаті, а таким, що нагадував дотик до каменю, який багато років пролежав глибоко під землею. Олена відсмикнула руку і в ту ж мить за дверима почулися тихі удари. Вона відступила на крок.

— Хто там? — запитала Олена, сама не розуміючи, навіщо говорить уголос.

Відповіді не було, але металева ручка повільно повернулася вниз. Двері не відчинилися, але з-під них виповзла тонка смужка темряви. Вона була густішою за звичайну тінь, наче за дверима не існувало світла взагалі.

Олена відступила до ліжка й схопила телефон. Вона ввімкнула камеру та навела її на дзеркало. На екрані відображалася звичайна спальня. Ні дверей, ні темної смуги, ні дивних деталей. Коли вона знову подивилася на скло неозброєним оком, двері все ще були там. Олена зробила кілька фотографій. На кожній із них було видно лише її кімнату.