14.1

Відповідь здавалася цілком логічною, тому Олена більше не поверталася до цієї теми. Перші кілька днів у квартирі минули спокійно. Вона розкладала речі, облаштовувала кухню, купувала кімнатні рослини й звикала до нового місця. Дзеркало допомагало їй збиратися вранці, а ввечері відбивало тепле світло настільної лампи, яку вона поставила біля ліжка.

Та на шосту ніч Олена прокинулася від відчуття, що в кімнаті хтось є. Вона розплющила очі й довго лежала нерухомо, прислухаючись до тиші. За вікном шуміли автомобілі, у трубах опалення щось тихо потріскувало, а старий холодильник на кухні час від часу видавав глухий гул. Нічого незвичайного.

Олена вже збиралася перевернутися на інший бік, коли помітила, що дзеркало відбиває не зовсім ту спальню, у якій вона лежить. За її відображенням виднілися двері: вузькі, темні, з круглою металевою ручкою. Олена сіла на ліжку й озирнулася, але стіна за нею була порожньою.

Жодних дверей, жодного отвору. Лише світлі шпалери, вимикач і невелика картина з морським пейзажем. Вона знову подивилася в дзеркало: там були тільки її ліжко, шафа, вікно й стіна, а двері зникли. Олена потерла очі, посміхнулася власній уяві й лягла назад. Вона багато працювала останнім часом, а недосипання могло змусити мозок домальовувати деталі в темряві.

Уранці вона майже забула про нічне видіння. Заправляючи ліжко, помітила на підлозі біля дзеркала кілька темних крупинок. Вони нагадували землю, Олена прибрала їх пилососом і вирішила, що принесла бруд із коридору на капцях. Тоді вона ще не знала, що ці крупинки з’являтимуться щоранку. І щоразу їх ставатиме більше.