IV. ДЗЕРКАЛА НЕ ЗАВЖДИ ПОКАЗУЮТЬ ТЕБЕ. 14. Дзеркало навпроти ліжка

Коли Олена вперше побачила дзеркало, воно здалося їй найкращою річчю в усій квартирі. Високе, майже від підлоги до стелі, у важкій дерев’яній рамі, прикрашеній різьбленими гілками та дивними візерунками, воно стояло навпроти ліжка в спальні. 

Темне дерево мало подряпини й тріщини, а на нижньому краї рами виднілася маленька металева табличка без напису. Попри свій поважний вік, дзеркальне скло залишалося напрочуд чистим і гладеньким. Олена придбала квартиру наприкінці осені, коли втомилася від шумних сусідів, постійних переїздів і відчуття, що жодне місце не може стати для неї справжнім домом. 

Ця оселя була старою, але затишною. Високі стелі, широкі підвіконня, паркет, який тихо скрипів під ногами, і вікна з видом на внутрішній дворик створювали враження, ніби тут час зупинився багато років тому. Попередня власниця, літня жінка на ім’я Ганна, померла в лікарні. Її далекі родичі продали квартиру разом із меблями, бо не хотіли витрачати час на вивезення старих речей.

Олена не заперечувала. Вона любила старовинні предмети й вірила, що в кожного з них є своя історія. Іноді їй навіть здавалося, що речі з минулого зберігають частинку тепла людей, яким колись належали. Проте про дзеркало колишня власниця чомусь нічого не розповіла. Коли Олена запитала про нього під час огляду квартири, агентка з нерухомості лише знизала плечима.

— Воно тут стояло ще до Ганни. Мабуть, залишилося від попередніх господарів. Його ніхто не хотів забирати.

— А чому?

— Не знаю. Може, через розмір. Таке важко перевозити.