13.9

Вона чула чоловіків, жінок, дітей. Чула плач і молитви. Чула, як хтось б’є долонями по дерев’яній поверхні, намагаючись вибратися назовні.

— Відпусти їх! — закричала вона.

"Вони вже стали частиною мене."

— Ти обіцяв!

"Я обіцяв не забрати твого життя. Я не обіцяв повернути чуже."

Марта зрозуміла, що програла, але вона все ще тримала корінь. Тоді вона зробила єдине, чого істота, здається, не передбачила: обмотала чорний відросток навколо власного зап’ястя й потягнула його до себе.

— Ти хотів, щоб я стала твоєю дорогою? — прошепотіла вона. — Тоді пройди через мене.

На мить усе завмерло, а потім земля розверзлася. Коріння вирвалося з-під дуба, зламало нижні гілки й обхопило Марту. Її тіло зникло в темряві між коренями, а отвір закрився так швидко, наче його ніколи не існувало.

Ліс знову став тихим. Того дня в селі більше не чули стукоту з-під землі. А наступного ранку старий лісник помітив, що біля північного схилу з’явився новий пагін. Він ріс із землі просто посеред стежки: тонкий, блідий, майже прозорий.

На його верхівці розкривалися два маленькі листки, схожі на долоні. Минуло ще сім років, у лісі більше ніхто не зникав. Люди поступово забули старі застереження, почали знову ходити по гриби й рубати сухі дерева. Північний схил заріс молодими кущами, а старий дуб стояв так само, як і раніше.

Лише іноді, після сильної зливи, земля біля нього розтріскувалася. Тоді з глибини долинав тихий жіночий голос, він не кликав на допомогу, не просив випустити його. А повторював одне й те саме:

— Не торкайтеся коріння.