13.8

— Якщо я поверну його, — запитала Марта, — інші зможуть вийти?

— Не знаю. — Відповів старий лісник відвівши погляд.

— А ті, кого він забрав раніше?

— Не знаю.

Марта закрила скриньку.

— Тоді я хоча б спробую.

Вона рушила до лісу та цього разу ніхто не пішов за нею. Північний схил зустрів її тишею. Дерева стояли нерухомо, хоча вітер гуляв над верхівками сосен. Земля під ногами була м’якою, вологою, а коріння вздовж стежки повільно розходилося в боки, звільняючи прохід.

Марта дійшла до старого дуба, біля якого знайшли її хустку. Вона пам’ятала його, за двадцять три роки дерево мало б вирости, потовщати, змінитися. Але воно залишалося таким самим, наче час оминув і його. Марта поставила скриньку біля стовбура.

— Я повернулася, — сказала вона.

Земля тричі вдарила знизу, дуб здригнувся. Між коренями відкрилася темна щілина. З неї повіяло холодом, вологістю й запахом гнилої деревини. Марта опустилася на коліна.

— Я принесла те, що ти просив.

Вона відкрила скриньку й дістала чорний корінь. Він був теплим та на мить їй здалося, що всередині нього б’ється чуже серце. Потім корінь обвив її пальці і Марта скрикнула, але не випустила його. Тонкі відростки вп’ялися в шкіру, і темні лінії під її руками відчулися болем, а з-під землі пролунав голос.

"Ти повернулася."

— Я повернула твоє.

"Ти повернула те, що належить мені."

— Тоді відпусти інших.

Коріння стиснуло її пальці. Земля затремтіла так сильно, що з дерев посипалася кора. Десь далеко, під лісом, почулися крики. Десятки голосів, які одночасно кликали на допомогу, Марта впала на коліна.