13.7

— Ти обманув мене, — прошепотіла Марта.

"Я дав тобі повернутися."

— Ти сказав, що не забереш моє життя.

"Я не заберу. Ти сама принесеш його мені."

Марта побачила, як темні лінії під її шкірою повільно підіймаються від пальців до зап’ястя. Коріння, що виросло з підлоги, потягнулося до неї. Вона вибігла з будинку.

На світанку селяни побачили Марту біля криниці. Вона стояла нерухомо, притиснувши до грудей скриньку. Її босі ноги були вкриті землею, а на обличчі застиг такий вираз, наче вона щойно побачила смерть. Старий лісник підійшов до неї першим.

— Ти принесла його сюди, — сказав він.

— Я не знала.

— Знання тут ні до чого. Воно завжди знаходить спосіб.

— Як його зупинити?

— Не можна зупинити те, що старше за дерева. — Відповів лісник подивившись на скриньку. 

— Тоді що робити?

Старий мовчав так довго, що Марта вирішила, що він вже не відповість. Та нарешті старий лісник сказав:

— Треба повернути те, що ти винесла.

Марта поглянула на ліс.

— Якщо я повернуся, він мене не відпустить.

— Можливо.

— А якщо не повернуся, він прийде сюди.

Лісник нічого не сказав, проте відповідь була в так очевидною. Марта подивилася на село. На вікна, за якими прокидалися люди. На двері будинків, де готували сніданки, сварили дітей, шукали окуляри й поспішали на роботу. 

На звичайне життя, яке вона втратила двадцять три роки тому й отримала назад лише на кілька днів. Потім вона відчинила скриньку в якій чорний корінь рухався. Із його поверхні виступила крапля темної рідини.