13.6

На третю ніч після повернення Марта прокинулася від того, що хтось стояв біля її ліжка. У кімнаті було темно, але вона бачила довгу постать, що нависала над нею. Замість обличчя в неї ворушилися тонкі корені. Вони повільно торкалися стін, промацували стелю, опускалися до підлоги. Але Марта не стала піднімати галасу та кричати, вона вже знала хто це був.

— Ти обіцяв мене відпустити.

Постать схилилася і під її ногами дошки почали розходитися. Зі щілин виросли білі корінці, що миттєво темніли, щойно торкалися повітря.

"Я відпустив тебе."

— Тоді чого ти хочеш?

Коріння на стінах заворушилося.

"Ти відкрила мені дорогу "

Марта відчула, як у неї похололи руки. Вона згадала, що зробила в останній день під землею. Істота дозволила їй піти лише після того, як вона погодилася виконати останнє прохання: винести на поверхню маленьку дерев’яну скриньку.

Вона не знала, що лежить усередині, не відкривала її. А тепер скринька стояла на кухонному столі і її кришка повільно піднялася сама. Усередині не було ні листя, ні камінців, ні старої прикраси. Там лежав шматок кореня, чорний, наче обвуглений. Він пульсував, як живе серце.

Марта зістрибнула з ліжка й кинулася до столу. Вона схопила скриньку, намагаючись закрити кришку, але корінь вислизнув і впав на підлогу. Звук був тихим, проте весь будинок здригнувся.

З-під дошок почулося глибоке, вологе потріскування. У стінах щось почало рости. Коріння прокладало собі шлях крізь штукатурку, огортало ніжки стільців, підіймалося до вікон. Марта зрозуміла, що істота не просто відпустила її. Тепер коріння знало, де закінчується ліс і починається людський світ.