13.5

І пам’ятала того, хто жив там, він не мав обличчя. Його тіло складалося з переплетених коренів, чорної кори та білих відростків, які рухалися, наче пальці. Він не йшов до неї, але з кожним ударом її серця опинявся ближче. Він не міг говорити, та його слова вона чула його в свої думках.

"Ти торкнулася мого коріння. Тепер я знаю, де ти."

Марта намагалася втекти, та кожен прохід вів назад до тієї самої зали. Вона кричала, просила відпустити її, обіцяла нікому нічого не розповідати. І тоді істота запропонувала їй угоду. Воно не забере її життя, не зробить старою та не дозволить часу торкнутися її тіла.

Натомість Марта мала залишитися внизу, допомагаючи йому рости. Вона погодилася, не розуміючи, що означають ці слова. Перші роки, якщо їх узагалі можна було назвати роками вона спала в порожнинах між коренями, їла білі плоди, що виростали на стінах, і слухала, як далеко над нею змінюються пори року.

Потім побачила інших. Чоловіка з обличчям, виснаженим від страху, жінку в старій сукні. Хлопчика, який постійно запитував, коли прийде його батько. Вони з’являлися ненадовго, а згодом зникали за кореневими стінами.

Марта намагалася їм допомогти. Та кожного разу, коли вона підходила до них, коріння впивалося в землю навколо її ніг. Істота не дозволяла їй наблизитися.

— Чому я? — запитала вона одного разу.

Відповідь пролунала з усіх боків.

"Ти почула мене."

— Інші теж чули?

"Інші боялися, а ти ні."

Тоді Марта зрозуміла, що вона була не першою, кого ліс заманив під землю. Але вона стала першою, кого істота вирішила залишити живою і незмінною. Не з милосердя, їй потрібен був хтось, хто пам’ятав поверхню. Хтось, хто зможе повернутися.