13.4

— Що саме? — відступив фельдшер.

— Те, що тримає мене тут.

Він поспішив піти, але вже біля дверей Марта схопила його за рукав.

— Скажіть, ви знаєте, скільки людей зникло в тому лісі?

— Багато.

— А скільки повернулося?

Він не відповів.

— Я не перша, — сказала Марта. — Просто інші не змогли дійти до села.

Фельдшер вирвав рукав і вибіг на вулицю. Удома він розповів усе дружині, а та наступного ранку передала слова чоловіка старому лісникові, який давно жив на самоті біля західної околиці села. Лісник вислухав її й довго дивився на темний край дерев.

— Значить, коріння відпустило одну, — сказав він. — Такого не мало статися.

— Чому?

— Бо воно не відпускає без причини.

Марта пам’ятала ліс уривками, спочатку була звичайна стежка, вкрита опалим листям. Потім дивний запах мокрої землі, сильніший, ніж після будь-якої зливи. Вона почула плач і пішла на звук, доки не побачила між корінням вузький отвір. 

Звідти долинало тихе схлипування. Марта нахилилася й запитала, чи комусь потрібна допомога і земля відповіла її голосом.

— Допоможи мені.

Вона відсахнулася, але з отвору виповзла тонка біла гілка. Вона була м’якою, майже живою, і повільно звивалася в повітрі. Марта мала втекти та натомість вона торкнулася гілки, а після цього земля розступилася.

Вона пам’ятала, як падала крізь темряву, хоча падіння тривало так довго, що мала б розбитися. Пам’ятала стіни з переплетених коренів, які світилися тьмяним зеленим світлом. Пам’ятала простір під землею, величезний, як собор, де з кам’яної стелі звисали кореневі пасма, а знизу здіймалися стовбури дерев, що росли без листя.