13.2

— Марто?.. — прошепотів він.

— А звідки ви знаєте моє ім’я? — Дівчина насупилася.

Поштар упустив велосипед, бо він пам’ятав її зникнення. Пам’ятав пошуки, оголошення, матір, яка щодня питала, чи немає новин. Він навіть пам’ятав фотографію, яку колись носив у кишені, допомагаючи розклеювати оголошення. На фотографії була та сама дівчина і вона не постаріла ні на день.

— Скільки вам років? — запитала Марта, помітивши його страх.

Поштар не відповів одразу.

— Сорок два, — нарешті сказав він.

Вона зблідла, а скринька випала з її рук, проте не розбилася. Кришка відчинилася, і на землю висипалися сухі листки, кілька гладеньких камінців та маленька дитяча кістяна ґудзикова прикраса. Марта дивилася на них так, ніби вперше бачила ці речі.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я пішла лише вранці.

— Ти пам’ятаєш, що сталося в лісі? — обережно наблизився поштар.

Марта довго мовчала,  проте все ж таки з сумнівами відповіла.

— Я почула, як хтось плаче під землею.

Спочатку в селі їй не повірили. Одні казали, що це самозванка, яка знала історію зниклої дівчини. Інші підозрювали, що Марта весь цей час жила десь далеко, а тепер повернулася через стару хату чи спадщину.

Але вона називала такі подробиці, яких не могли знати сторонні. Вона пам’ятала тріщину в кухонній плиті, батькову кишенькову годинникову кришку, заховану під дошкою в коморі, і те, як мати співала одну й ту саму колискову, коли Марта боялася грози.

Коли їй показали стару фотографію матері, Марта впала на коліна. Вона плакала довго, але сліз майже не було. Її обличчя залишалося дивовижно спокійним, а голос звучав так, наче вона говорила крізь товсту стіну.

— Вона чекала на мене?