13.1

Дівчина не повернулася ні до обіду, ні до вечора. Її шукали всю ніч. На світанку знайшли кошик, кілька сухих гілок і червону хустку, зачеплену за корінь старого дуба, а далі сліди обривалися.

Минув тиждень, потім місяць. Зима вкрила ліс снігом, весна розмила стежки, а літо заросло травою. Мати Марти щодня залишала біля порога світло, щоб донька могла знайти дорогу додому, якщо раптом повернеться вночі.

Через п’ять років вона померла, так і не дочекавшись. Ще за десять років спорожніла хата Мартиної родини. Її продали чужим людям, але ті довго не прожили: господар одного ранку вийшов на подвір’я, почув із-під землі глухі удари й побачив, як земля біля криниці повільно ворухнулася.

Того ж дня вони з дружиною зібрали речі й поїхали. З часом історія Марти стала однією з багатьох сільських легенд. Її ім’я згадували все рідше. На старих фотографіях вона залишалася молодою дівчиною з довгим волоссям і серйозним поглядом, а в житті минуло двадцять три роки.

І ось одного ранку вона повернулася, першим її побачив поштар. Він саме їхав велосипедом центральною вулицею, коли біля покинутого автобусного павільйону помітив дівчину в тонкому сірому пальті. 

Вона стояла босоніж на холодній землі, тримала в руках маленьку дерев’яну скриньку й розгублено дивилася на будинки. Поштар загальмував:

— Дівчино, вам допомогти?

Вона повернула голову, та поштар не відразу її упізнав. Спершу здалося, що це хтось із молодих родичів колишніх мешканців. Але потім він побачив її очі, ледь помітну родимку біля губ і тонкий шрам на підборідді.