13. Той, хто живе під корінням.

У селі казали, що ліс не назавжди забирає людей. Він просто ховає їх там, де ніхто не здогадається шукати. Спочатку зникали ті, хто ходив по гриби на світанку, потім лісоруби. Одного разу не повернулася ціла родина, що вирушила збирати ожину за пагорбом. Їхні кошики знайшли наступного ранку біля стежки, акуратно поставлені один біля одного. 

Ягоди всередині залишалися свіжими, а на землі навколо не було жодного сліду. Люди шукали зниклих тижнями, прочісували хащі, спускалися в яри, викрикували імена до хрипоти. Згодом у селі перестали ходити туди після заходу сонця. А старі дерева біля північного схилу почали обходити навіть удень.

Там коріння виступало з землі товстими, перекрученими вузлами. Воно здіймалося над стежками, перепліталося між собою і зникало в темних тріщинах ґрунту. Іноді вночі мешканці найближчих хат чули з того боку глухий стукіт. Наче хтось повільно бив знизу по дерев’яній підлозі, а потім усе стихало.

Старий лісник пояснював, що під землею осідає каміння, коріння тріщить, земля рухається. Але сам він ніколи не затримувався біля північного схилу й завжди хрестився, коли проходив повз нього. А ще він повторював одне правило:

— Якщо почуєте, як земля стукає у відповідь на ваші кроки, не зупиняйтеся. І що б не сталося, не торкайтеся коріння голими руками.

Ніхто не знав, звідки він узяв це правило, але всі його дотримувалися. Усі, крім Марти. Вона зникла восени, коли їй було дев’ятнадцять. Того дня вона пішла до лісу по сухі гілки для печі. Мати просила повернутися до обіду, бо насувалася негода, а над пагорбами вже збиралися важкі сірі хмари.