12.4

Тоді він почув звук. Це був глухий удар, схожий на стукіт по порожньому дереву. За ним пролунав другий, а потім третій. Звук долинав із глибини лісу, проте відлуння поверталося звідусіль. Назар рушив у протилежний бік.

Хлопець ішов швидко, не озираючись, аж поки не побачив між деревами знайомий червоний знак, яким лісники позначали маршрут. Хлопець полегшено видихнув і наблизився до нього. Знак був прикріплений до чорного стовбура.

Дерево стояло посеред стежки, якої раніше не було. Його кора залишалася абсолютно темною, а на рівні очей виднілася тонка світла смуга. Він підійшов ближче й побачив, що це не смуга, а напис:

«ПОВЕРНИСЯ».

Він не знав, хто залишив ці слова, але почав розуміти, чому місцеві так боялися чорних дерев. Це було не просто місце, де можна заблукати. Ліс навмисно змінював напрямки, віддаляв орієнтири й повертав людину до тієї самої точки.

Назар дістав телефон і спробував зателефонувати сусідові, проте зв'язок був відсутній. Він відкрив нотатки й записав час, координати та напрямок, у якому рухався. Потім поклав телефон до кишені й вирішив іти прямо, не звертаючи ні праворуч, ні ліворуч. За кілька хвилин він побачив ще один напис.

«ТИ ВЖЕ ПОВЕРТАВСЯ».

Назар зупинився та попереду стояло дерево, на корі якого він побачив власні подряпини. Він упізнав їх, бо кілька хвилин тому намагався позначити шлях ножем, вирізавши маленьку стрілку. Тепер стрілка вказувала не назад, а вглиб лісу.

Назар відступив, відчуваючи, як холонуть пальці. Він точно знав, що не проходив цією стежкою вдруге. Однак дерева вже зберігали сліди його дій, наче ліс не просто змінював простір, а переписував його, підлаштовуючи під власні правила.