12.2

Назар хотів поставити ще кілька запитань, але чоловіки забрали покупки й пішли. Продавчиня теж не виявила бажання підтримувати розмову. Вона лише перехрестилася, коли почула, що Назар збирається прогулятися до старого маєтку.

— Не йди туди сьогодні, — сказала вона.

— Чому? Через дерева?

— Через те, що ти вже про них запитав.

Назар розсміявся, розрахувався й вийшов із крамниці. Увечері він вирішив довести собі, що вся ця історія не варта навіть хвилини страху. Він узяв телефон, ліхтарик і невеликий рюкзак, а потім вирушив до лісу.

Сонце ще не сіло, проте небо вже затягнули сірі хмари. Вітер стих, і навколишня тиша здавалася незвично густою. Дорога до старого маєтку була знайома. Назар пройшов повз покинуту пасіку, перетнув невеликий струмок і звернув на стежку, якою раніше не ходив. Вона вела поміж соснами до балки, про яку говорили чоловіки. Спочатку все було звичайним.

Під ногами хрустіло сухе гілля, у траві шаруділи дрібні тварини, а високо над головою зрідка перегукувалися птахи. Назар навіть зупинився, щоб сфотографувати старий пень, укритий яскраво-зеленим мохом. Потім він помітив перше чорне дерево.

Воно стояло праворуч від стежки, трохи осторонь від інших. Стовбур був настільки темним, що здавався вирізаним із суцільної ночі. На його поверхні не було видно ані кори, ані тріщин, ані слідів моху. Навіть гілки мали однаковий чорний колір, хоча на сусідніх деревах ще залишалося зелене листя.

Назар підійшов ближче, торкнувся стовбура пальцями й одразу відсмикнув руку. Кора була теплою, але не просто нагрітою сонцем, а теплою, як людська шкіра.