12. Не заходь за чорні дерева.

У селищі Вербове існувало правило, якого дотримувалися навіть ті, хто не вірив у місцеві забобони. Якщо під час прогулянки лісом дерева попереду раптом ставали чорними, потрібно було негайно повертатися. 

Не можна було підходити ближче, торкатися кори чи намагатися роздивитися, що ховається за темними стовбурами. Найголовніше не можна було перевіряти, чи справді дерева змінили колір.

Побачив чорні дерева повертайся тією самою дорогою, якою прийшов. Так казали старі мешканці, попереджали батьки й нагадували лісники, які працювали в цих краях десятиліттями. 

Навіть діти знали, що після заходу сонця не варто ходити до старої лісової дороги, а якщо поміж звичайними стовбурами раптом з’являлася темна смуга, потрібно було негайно йти геть. Ніхто не пояснював, чому саме. Ті, хто ставив забагато запитань, зазвичай чули одну відповідь:

— Бо чорні дерева не ростуть там, де їм належить бути.

Двадцятидворічний Назар вважав цю історію звичайною сільською вигадкою. Він переїхав до Вербового навесні, коли отримав віддалену роботу й вирішив на кілька місяців залишити гамірне місто. Йому подобалися тиша, свіже повітря та довгі прогулянки, під час яких можна було не думати ні про роботу, ні про людей, які постійно вимагали його уваги.

Ліс починався за кілька хвилин ходьби від орендованого будинку. Він тягнувся вздовж пагорбів, огортав старий кар’єр і зникав за низкою пологих височин. Місцеві називали його Старим бором, хоча більшість дерев там були молодшими за саму назву.