11.15

Марта взяла її долоню і в ту саму мить червоний місяць згас. Ліс затих, дерева завмерли, а туман розтанув між стовбурами. На коротку мить усе стало звичайним: звичайні дерева, звичайна земля, звичайне ранкове світло, яке пробивалося крізь крони.

Потім дві маленькі постаті зникли серед дерев. Марту шукали кілька тижнів. Поліція перевірила околиці, прочесала ліс і навіть обстежила старий кар’єр, але не знайшла жодного сліду. 

Її автомобіль залишався біля дороги, а в салоні лежав рюкзак із ліхтариком, водою та старою фотографією двох дівчат. На звороті фотографії з’явився новий напис: «Тепер ліс пам’ятає нас обох».

Минуло кілька місяців. Місцеві знову почали розповідати про дивні речі, які траплялися біля покинутого кар’єру. Люди бачили між деревами маленьких дівчаток, чули дитячий сміх і помічали багряне світло над лісом навіть у ті ночі, коли місяць узагалі не мав сходити.

Одні казали, що ліс забрав двох сестер. Інші стверджували, що дівчата ніколи не існували, а зникнення Марти було лише черговою трагедією, яку люди намагалися пояснити забобонами.

Проте одного вечора чоловік, який повертався додому через стару дорогу, побачив на узліссі дві дитячі постаті. Вони стояли поруч, тримаючись за руки, і дивилися просто на нього і він зупинився.

— Ви заблукали? — запитав він.

Старша дівчинка повільно підняла голову. Її обличчя було блідим, а очі відсвічували червоним.

— Ні, — відповіла вона. — Ми чекаємо.

— На кого?

— На тих, хто нас забув. — усміхнулася дівчинка і показала рукою в бік дороги.