11.14

Ліс чекав на неї за вузькою дорогою, і на його межі вже не було денного світла. Дерева здавалися темнішими, ніж раніше, а їхнє гілля перепліталося над стежкою, утворюючи довгий коридор. Марта зупинилася на самому вході.

— Соломіє, — тихо покликала вона.

Ліс відповів шелестом листя. Вона зробила перший крок, і дерева ледь помітно нахилилися до неї. Другий крок супроводжувався глухим тріском коріння. На третій стежка за спиною зникла, наче її ніколи не існувало.

Марта продовжила йти, а невдовзі над верхівками дерев з’явився червоний місяць. Його світло залило ліс, і кожен стовбур почав відкидати довгу тінь, що тягнулася до дівчини. Вона більше не боялася власних спогадів. Вона пам’ятала Соломію, її сміх, дитячі ігри й обіцянку, яку колись дала. 

Проте що глибше Марта заходила в ліс, то сильніше відчувала, що пам’ять повертається не безкоштовно. Спочатку вона забула назву вулиці, на якій жила. Потім не змогла згадати обличчя своєї подруги. Далі зникло відчуття дому, запах материнських парфумів і звук власного сміху.

Ліс забирав її життя по шматочку, залишаючи лише те, що було пов’язане із Соломією. Нарешті стежка вивела Марту на невелику галявину. Посеред неї стояла маленька дівчинка в білій сорочці. Її темне волосся спадало на плечі, а босі ноги були забруднені чорною землею. Вона виглядала так само, як у першу ніч, коли Марта побачила її уві сні.

— Ти повернулася, — сказала Соломія.

— Пробач мені. — Марта підійшла ближче й опустилася перед нею навколішки.

Дівчинка довго дивилася на неї, а потім простягнула руку.

— Тепер ми знову будемо разом.