11.13

Марта не стала чекати, поки побачить дерева. Вона схопила куртку, вибігла з квартири й спустилася сходами, не озираючись. На вулиці люди поспішали у своїх справах, машини рухалися перехрестям, а міські вогні горіли так само, як і завжди.

Проте червоний місяць залишався над нею. Він був видимий крізь будь-які хмари, між будинками й навіть у темних вікнах автомобілів. Куди б Марта не йшла, його відблиск супроводжував її, наче невидиме око, яке не могло відвести погляду.

Вона зрозуміла, що ліс не обмежувався місцем за містом. Він був там, де її пам’ять зберігала двері для нього. Минали дні, а Марта намагалася повернутися до звичайного життя, але щоночі бачила уві сні ту саму стежку. 

Із кожним разом вона ставала коротшою. Дерева відступали, відкриваючи шлях до самого серця лісу, а Соломія чекала на неї біля старого хреста. Марта більше не чула погроз, а сестра просто стояла й дивилася на неї, і від цього було страшніше, ніж від будь-якого крику.

Марта нарешті прочитала напис на хресті, там було вирізано два імені:  «Соломія та Марта».

Під ними виднівся ще один рядок, зроблений значно пізніше:  «Ті, кого ліс пам’ятає, завжди повертаються».

Марта прокинулася на світанку й одразу зрозуміла, що більше не зможе залишатися осторонь. Ліс не збирався відпускати її, а Соломія чекала вже надто довго. Вона зібрала невеликий рюкзак, поклала до нього ліхтарик, воду й стару фотографію, а потім поїхала за місто.

Цього разу вона не взяла із собою нікого. Біля покинутого кар’єру стояла тиша.