11.11

— Ми думали, що він забрав усе, — прошепотіла вона нарешті. — Ми думали, що ти більше ніколи не згадаєш.

— Хто вона? — запитала Марта. — Моя сестра?

Мати заплющила очі.

— Її звали Соломія. Вона була молодшою за тебе на два роки. Того літа ви зникли обидві. Тебе знайшли біля дороги наступного ранку. Ти була босоніж, у білій сорочці, й не пам’ятала нічого, крім свого імені. А Соломію так і не знайшли. Марта відчула, як у неї підкошуються ноги.

— Чому ви мені не розповіли?

— Спочатку ми сподівалися, що ти згадаєш сама. Потім лікарі сказали, що дитяча пам’ять іноді блокує страшні події. А коли ти почала малювати дерева й червоний місяць, батько спалив усі малюнки. Він боявся, що ліс знову покличе тебе.

— Ви знали про ліс?

Мати підняла на неї заплакані очі.

— Місцеві називали його лісом, який дивиться. Там зникали люди, але не всі. Деякі поверталися, і кожен із них забував когось, кого любив. Спочатку вони забували обличчя, потім імена, а згодом переставали розуміти, чому відчувають порожнечу. Ліс залишав їм життя, але забирав те, що робило їх собою.

— А червоний місяць?

Мати похитала головою.

— Він з’являється лише для тих, кого ліс уже впізнав. І якщо ти бачиш його уві сні, це означає, що він знайшов дорогу до тебе.

Марта не знала, що відповісти. Вона хотіла заперечити, сказати, що все це неможливо, що вони повинні звернутися до лікарів або поліції. Але темний слід на її зап’ясті пульсував у такт серцю, а в пам’яті стояло обличчя маленької дівчинки, яка називала її сестрою.