11.10

Після цих слів усі дерева повернулися до Марти. Вона відчула, як земля під ногами почала повільно розступатися. Коріння обвило її щиколотки, холодне й вологе, наче пальці мерця. Марта спробувала вирватися, але коріння стислося сильніше. 

Зі стовбурів долинали голоси, сотні голосів, що повторювали її ім’я, згадували її дитинство й шепотіли про все, що вона намагалася забути. Вона закричала й рвонулася вперед, дівчинка схопила її за руку.

На мить Марта відчула тепло маленької долоні, і коріння ослабло. Вона впала на коліна, а дитина нахилилася до неї та прошепотіла:

— Коли прокинешся, не шукай мене. Якщо ти повернешся, ліс забере те, що залишилося від тебе.

Світ спалахнув червоним. Марта прокинулася на підлозі власної квартири, серед розкиданих речей і розбитого телефону. Електрика працювала, за вікном світало, а вітальня знову була звичайною кімнатою. Жодних дерев, жодного моху, жодного коріння не залишилося.

Вона довго лежала нерухомо, не наважуючись підвестися. Потім побачила на зап’ясті темний слід. Він нагадував відбиток маленької руки, а на шкірі проступали тонкі лінії, схожі на коріння. Марта зібрала речі й поїхала до батьків.

Мати відчинила двері, подивилася на неї й зблідла. Вона не запитала, чому донька прийшла так рано, не запропонувала чаю й не поцікавилася, що сталося. Її погляд одразу зупинився на темному сліді зап’ястя.

— Ти була там? — запитала вона.

Марта не змогла відповісти. Мати повільно опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Вона плакала довго, беззвучно, наче чекала на цю мить багато років.