11.9

— Ти попросила мене почекати. Сказала, що повернешся завтра. Але завтра ти вже не пам’ятала, хто я. —  опустила вона очі.

Марта відчула, як у грудях стискається щось холодне. Вона не знала цієї дівчинки, не пам’ятала її імені, але біль, що здіймався всередині, був справжнім. Він належав не їй теперішній, а тій маленькій дитині, яка колись залишила когось у лісі.

— Як тебе звати? — запитала Марта.

— Ти сама дала мені ім’я. — відповіда дівчинка піднявши голову.

Вона зробила крок уперед, і червоне світло впало на її обличчя.

— Ти називала мене своєю сестрою.

Марта заплющила очі. У її родині ніколи не говорили про сестру. Батьки казали, що вона була єдиною дитиною, а всі дитячі фотографії підтверджували їхні слова. 

Проте тепер вона згадувала маленьке ліжко біля свого, дві чашки на столі й мамину руку, яка колись гладила їх обох по голові. Вона мала сестру і забула про неї.

— Де вона зараз? — прошепотіла Марта.

— Тут. Ліс не відпускає тих, кого забувають. — подивившись на дерева сказала вона.

Стовбури навколо них затріщали. У глибині лісу щось заворушилося, і тисячі листків одночасно зашепотіли, наче невидимі істоти прокинулися після довгого сну.

— Ти повинна піти звідси, — сказала дівчинка. — Поки він не зрозумів, що ти все згадала.

— А ти?

— Я вже не можу.

Марта простягнула руку, але дівчинка відступила.

— Не торкайся мене. Якщо ліс побачить, що ти мене пам’ятаєш, він більше не дозволить тобі піти.

— Але я не залишу тебе тут!

Дівчинка заплакала. Її сльози були чорними й залишали на щоках тонкі сліди, схожі на тріщини в корі.

— Ти вже залишила мене одного разу.