11.8

У кінці кімнати відкривалася стежка, а над нею висів червоний місяць. Марта впізнала його миттєво. Він світився між гілками, хоча стеля квартири залишалася на своєму місці. Його багряне світло торкалося меблів, підлоги й обличчя дівчини, забарвлюючи все довкола в колір старої крові.

На стежці стояла маленька дівчинка та цього разу Марта побачила її обличчя. Вона впізнала власні дитячі риси, ті самі очі, форму губ і маленьку родимку біля лівої брови. Дівчинка була схожа на неї в дитинстві, коли Марта ще носила коротке волосся й боялася залишатися сама в темряві.

— Хто ти? — ледве вимовила Марта.

— Ти справді мене забула? — сумно всміхнулася дівчинка.

У голові Марти щось болісно клацнуло. Вона згадала літо, якого ніколи не бачила у своїх спогадах. Згадала стару дачу на околиці міста, мамин голос, запах мокрої землі й маленькі босі ноги, що бігли стежкою між деревами. 

Вона згадала, як ховалася за стовбуром, граючись у піжмурки, і як раптом перестала чути голос матері. А потім побачила червоний місяць. Він висів над лісом, хоча тоді було ще далеко до ночі. Марта згадала, як маленька дівчинка в білій сорочці взяла її за руку й повела вглиб хащів. 

Вона пам’ятала, як дерева шепотіли її ім’я, як стежка зникала за спиною і як дитячий голос сказав, що тепер вони зможуть гратися вічно. Після цього спогад обірвався, а Марта похитнулася й сперлася на стіну.

— Я ніколи тут не була, — прошепотіла вона, хоча вже знала, що це неправда.

— Ти була тут, — відповіла дівчинка. — Ти просто повернулася без мене.

— Що сталося?