11.7

Той самий, який вона підняла біля входу до лісу. Марта не цього разу не піднімала його. Вона просто зачинила двері й довго стояла в коридорі, прислухаючись до тиші.

Тієї ночі дівчина не лягала спати. Вона ввімкнула всі лампи у квартирі, приготувала міцну каву й сіла на диван із телефоном у руках. Вона хотіла дочекатися ранку, бо вірила, що денне світло не дозволить страхові знову заволодіти її думками.

Однак незадовго до третьої години ночі електрика зникла. Квартира занурилася в темряву. Марта ввімкнула ліхтарик на телефоні й побачила, що всі вікна вкриті густим туманом. За склом не було видно ні сусідніх будинків, ні вуличних ліхтарів. Здавалося, що весь світ за одну мить зник, залишивши її в порожнечі.

Потім у тиші пролунав шелест листя, Марта повільно підвела голову. Звук долинав із вітальні, хоча всі вікна були зачинені. Він нагадував шурхіт сухих гілок під чиїмись ногами. Дівчина спрямувала ліхтарик у темний кут кімнати й завмерла.

Там стояв дерев’яний стовбур. Він виростав просто з підлоги, розсуваючи дошки товстим чорним корінням. Кора була мокрою, а на її поверхні виднілися довгі вертикальні тріщини. Над стовбуром розходилися гілки, що тягнулися до стелі, обплітаючи люстру й торкаючи стіни.

Марта відступила, не в змозі повірити власним очам. За першою появою виринула друга, третя, четверта. Дерева заповнювали вітальню, перетворюючи її на вузький прохід між темними стовбурами. Підлога зникала під мохом, а зі стін звисало гілля, на якому тремтіли краплі холодної води.