11.6

— Ти теж це чула?

Марта кивнула. Сміх повторився, цього разу значно ближче. Потім хтось тихо покликав її на ім’я. Голос був дитячим, але в ньому звучало щось таке, від чого Марта відчула раптовий біль у грудях. Їй здалося, що вона чула цей голос раніше, дуже давно, коли була маленькою й ще не вміла відрізняти спогади від снів.

— Не відповідай, — прошепотіла подруга.

Вони рушили вперед, майже бігом. Гілки чіплялися за одяг, коріння виступало із землі, а туман поволі піднімався між деревами, хоча день залишався теплим. Марта не озиралася, але чула, як позаду хтось іде тією самою стежкою.

Кроки були легкими, босими й дивно нерівними. І щоразу, коли дівчата зупинялися, вони теж припинялися. Коли вони нарешті вибігли на відкриту ділянку біля кар’єру, сонце вже ховалося за хмарами.

Подруга не відпускала Мартину руку аж до самої машини. Лише опинившись усередині, вона почала плакати, повторюючи, що більше ніколи не повернеться до цього місця. Марта не плакала, але дивилася на ліс крізь заднє скло й бачила між деревами маленьку постать у білій сорочці.

Дівчинка стояла нерухомо, поклавши голову набік. Потім вона підняла руку й поманила Марту пальцем. Дорогою додому Марта намагалася переконати себе, що пережите мало якесь раціональне пояснення.

Можливо, вони заблукали, а страх змусив їх неправильно оцінювати відстані. Можливо, дитячий голос був звичайним звуком птахів або випадковим відлунням. Але ввечері, коли вона роззувалася біля дверей квартири, з кишені її куртки на підлогу впав білий ґудзик.