11.5

— Ну ось, — сказала подруга. — Звичайний ліс. Ти просто десь бачила його раніше й забула.

Марта хотіла відповісти, але помітила на землі біля входу білий ґудзик. Вона повільно присіла й підняла його. Це був старий перламутровий ґудзик із чотирма отворами. 

На його поверхні залишилася тонка темна смужка, схожа на засохлу землю. Марта стиснула знахідку в долоні, відчуваючи, як холонуть пальці. Саме такий ґудзик лежав на стежці в її третьому сні.

— Що ти знайшла? — запитала подруга.

Марта розтиснула долоню, але ґудзика там уже не було. Вона здивовано оглянула землю й власний одяг, однак нічого не знайшла. Зате на її долоні проступила темна пляма, схожа на відбиток маленького пальця. Подруга помітила її й відразу перестала усміхатися.

— Нам краще піти.

Марта погодилася. Вони розвернулися й попрямували назад, але вже за кілька кроків дівчина відчула, що щось не так. Дорога перед ними здавалася знайомою, проте кар’єр не з’являвся. 

Замість нього обабіч стежки стояли ті самі дерева, а за їхніми стовбурами темніли зарості. Марта прискорила крок, переконуючи себе, що вони просто звернули не туди. За кілька хвилин вона побачила розколотий стовбур. Вони повернулися до початку лісу.

— Ми йшли прямо, — прошепотіла подруга. — Я не звертала нікуди.

Марта дістала телефон. На екрані не було сигналу, а карта показувала, що вони перебувають посеред порожнього поля за кілька кілометрів від фактичного місця розташування.

Вона спробувала зателефонувати, але виклик навіть не почався. Тоді з глибини лісу долинув дитячий сміх, а подруга вчепилася в її руку.