11.2

Цього разу Марта стояла на кілька метрів далі від входу. Стежка вела вниз, між деревами, а червоний місяць висів просто над її головою. Дівчина помітила біля одного зі стовбурів старий дерев’яний хрест, майже повністю зарослий мохом. 

На його перекладині було вирізано ім’я, але прочитати його вона не встигла, бо з темряви долинув дитячий сміх. Третя ніч принесла нові подробиці, на стежці лежав білий ґудзик. Біля нього виднівся слід маленької босої ноги, заповнений чорною водою. 

Дерева стояли так близько одне до одного, що між їхніми стовбурами неможливо було розгледіти нічого, крім темряви. Проте Марта відчувала, що за кожним із них хтось ховається. На четверту ніч вона почула власний голос. Він лунав із глибини лісу, повторюючи слова, яких дівчина ніколи не говорила.

— Я повернуся за тобою.

Після цього вона прокинулася з болем у долоні. На шкірі залишилися чотири тонкі подряпини, наче хтось стиснув її руку гострими нігтями. Марта обробила їх антисептиком і переконала себе, що могла випадково подряпатися уві сні.

На п’яту ніч вона вже боялася засинати та сон усе одно прийшов. Цього разу дівчинка в білій сорочці стояла на стежці й чекала на неї. Марта бачила її обличчя чіткіше, ніж раніше, хоча не могла зрозуміти, звідки їй знайомі ці риси.

— Чому ти приходиш до мене? — запитала Марта.

— Це не я приходжу до тебе. — Похитала головою дівчинка.

— Тоді хто?

Маленька незнайомка подивилася вгору. Червоний місяць повільно здригнувся, і на його поверхні проступила темна тріщина.

— Ти сама сюди повертаєшся.