11.1

— Ти запізнилася, — сказала вона.

Голос пролунав так близько, наче дитина стояла просто біля самого вуха. Марта хотіла запитати, хто вона, але незнайомка підняла голову. На мить між темними пасмами блиснули дві червоні цятки, схожі на відблиски місяця.

— Тепер воно знає.

Дівчинка простягнула руку й показала кудись углиб лісу. У ту саму мить усі дерева навколо повернулися до Марти. Вона не могла пояснити, що саме побачила. Стовбури залишалися нерухомими, гілки не ламалися, коріння не виривалося із землі. 

Проте кожне дерево ніби розвернулося до неї своєю невидимою передньою стороною. Дівчина відчула десятки поглядів, спрямованих на себе, і зрозуміла, що ліс більше не приховує її присутності. Він дивився на неї,а потім усі дерева одночасно прошепотіли її ім’я.

Марта прокинулася з криком. Вона лежала у власному ліжку, задихаючись і стискаючи пальцями край ковдри. За вікном повільно розвиднювалося, а на годиннику було шість хвилин на четверту ранку. Кімната здавалася звичайною, знайомою до найменших дрібниць, але відчуття чужої присутності не зникало.

Марта ввімкнула світло й довго сиділа, прислухаючись до тиші. Лише коли за вікном почали співати перші птахи, вона наважилася лягти назад. Того ранку дівчина вирішила, що дивний сон був наслідком перевтоми. 

Останні кілька тижнів вона працювала майже без відпочинку, пізно поверталася додому й засинала, ледве торкнувшись подушки. Їй хотілося вірити, що мозок просто створив моторошну картину з уривків випадкових вражень. Однак наступної ночі їй знову наснився ліс.