ІІІ. Ліс, який дивиться. 11. Червоний місяць.

Першої ночі Марта побачила ліс, якого ніколи раніше не зустрічала наяву. Він простягався перед нею безкраїм темним полотном, утвореним високими деревами з викривленими стовбурами й густими кронами. 

Їхнє гілля перепліталося так щільно, що здавалося, ніби дерева навмисно затуляють небо, не дозволяючи жодному променю світла проникнути до землі. Між корінням лежало опале листя, чорне від вологи, а вузька стежка, що вела вглиб хащів, була вкрита тонким шаром білого туману.

Над лісом висів місяць. Він був величезним, неприродно червоним, майже багряним, наче хтось розтрощив у небі велетенське серце й розмазав його кров по темряві. Його світло не освітлювало ліс, а, навпаки, робило все довкола ще похмурішим. 

Воно забарвлювало стовбури дерев у темно-бордовий колір, перетворювало туман на криваву завісу й залишало на землі довгі тіні, які рухалися навіть тоді, коли вітер не ворушив жодної гілки.

Марта стояла на початку стежки босоніж. Вона не відчувала холоду, хоча під ногами лежала крижана земля. На ній була тонка біла сорочка, а довге волосся прилипало до щік від вологи. Дівчина знала, що повинна повернутися.

Вона не розуміла, звідки прийшла, не пам’ятала дороги й не могла пояснити, чому опинилася серед нічного лісу. Проте відчувала, що залишатися тут небезпечно. Коли Марта зробила крок назад, за її спиною пролунав тихий тріск.

Вона обернулася та побачила, що між деревами стояла маленька дівчинка років семи чи восьми. Її обличчя приховувало довге темне волосся, а на плечах висіла стара нічна сорочка, поділ якої був забруднений землею. Дівчинка не рухалася, лише дивилася на Марту з-під пасом волосся.