10.6

— Заплющ очі, — наказала вона.

— Мамо…

— Будь ласка, Софійко. Заплющ очі й не розплющуй, доки я не скажу.

Вона вимкнула світло, а голос за дверима замовк. Кілька секунд вони сиділи в темряві, притиснувшись одна до одної. Потім за дверима почувся тихий звук наче хтось обережно провів нігтем по дереву. І голос чоловіка:

— Настю, відчини. Це я.

Її чоловік мав повернутися з відрядження лише наступного дня. Анастасія затулила доньці вуха.

— Не слухай.

— Але це тато, — прошепотіла Софійка.

— Ні. Це не тато.

За дверима хтось зітхнув, а потім чоловічий голос промовив уже зовсім тихо:

— Ти ж не залишиш її саму зі мною, правда?

Анастасія відчула, що більше не може залишатися в цій квартирі. Не тому, що боялася померти. Вона боялася, що одного дня засне, а прокинеться вже не собою. Що істота навчиться рухатися, говорити й усміхатися так само, як вона. Що Софійка побачить перед собою матір і не зможе зрозуміти, хто з них справжній.

Вона дочекалася ранку, не заплющивши очей. Щойно за вікном посвітлішало, Анастасія одягла доньку, взяла документи й гроші та вивела її з квартири. Вона не стала збирати валізи, не телефонувала чоловікові й навіть не повернулася по пальто, яке залишила на вішаку. Їй потрібно було тільки одне відвести Софійку якомога далі від цього місця.

Вони вже спускалися сходами, коли телефон у кишені Анастасії завібрував. Повідомлення надійшло з її власного номера. Вона не хотіла відкривати його, але на екрані з'явився попередній перегляд:

«Ти можеш утекти. Але ти не зможеш забрати її від мене».